Найголовніший недолік сепарати-стського бунту на Донбасі полягає аж ніяк не в тому, що він російський. З цим ще можна було б змиритися, якби його очолювали нормальні росіяни. Ну, хто-небудь на кшталт Навального, який-небудь інтелектуал-правдоборець, який би зібрав навколо себе таких самих. Головна біда донецького сепаратизму полягає в тому, що його рушійною силою є представники соціального дна. Це сепаратизм не національний, а соціальний, це повстання низів, бунт невдах.
У національному сепаратизмі немає нічого незвичайного, це досить поширене явище. Бажання того чи іншого народу жити у своїй національній державі цілком обґрунтовано. Але донецький сепаратизм не такий. На Донбасі повстали не росіяни, а маргінали, які вважають себе росіянами. Безліч їх говорить російською з сильним українським акцентом і має українське, молдавське, татарське, грецьке походження. У якогось москвича вигляд цих замурзаних шокаючих людей з далекої провінції викликає хіба що скептичну посмішку. І все ж для свого повстання донецькі люмпени вибрали саме російські прапори.
Якщо розібратися з їхніми претензіями, то виявиться, що більшість їх мають економічне підґрунтя — ціни ростуть, зарплати затримують, і взагалі, в Росії пенсії набагато вищі і заводи працюють. Таку ж мотивацію мали ці самі мешканці Донбасу, коли два десятиліття тому брали активну участь у розвалі СРСР. Тепер ой як хочуть туди повернутися. Справа, зрозуміло, не в національному гніті — бунти маргіналів нагадують істерику покупця, який вибрав у магазині не той товар і вимагає повернути гроші. Радянські громадяни елементарно прорахувалися, уявивши, що в незалежній Україні «получка» в них буде більша, ніж у Союзі. Коли ж виявилося, що в новій реальності, щоб заробляти, треба працювати, знову стали палкими прихильниками СРСР, де досить було жити життям сантехніка Афоні й мати гарантовані крихти й будку в хрущобі. Путін обіцяє їм платити більше, ніж Яценюк, тому вони за Путіна.
Серед людей на барикадах Донбасу практично не знайти підприємців та офісних працівників. Більшість з них — молоді гопники без освіти і кваліфікації, або пенсіонери і безробітні від п’ятдесяти і більше. Населення напівмертвих шахтарських резервацій, люди без майбутнього. Ті, хто ще вчора невдоволено заявляв, що вони годують країну, а Майдан валяє дурня, тепер самі цілодобово без діла сидять у загидженій адміністрації, крадучи залишки чиновницького барахла або „шмонають” на дорогах проїжджі машини.
Чого хотіли люди на Майдані було гранично ясно. У них була низка чітко сформульованих політичних і економіч-них вимог, абсолютно обґрунтованих і адекватних. Майдан виступав не за те, щоб усе відняти й поділити, а щоб дати спокійно працювати тим, хто цього хоче. Це, до речі, головна причина, чому його практично проігнорували ліві, зокрема так звані українські комуністи.
Чого хочуть люди Донбасу – не знають навіть вони самі. Перелік вимог досить плутаний і змінюється від блокпоста до блокпоста. Хтось хоче більших зарплат і пенсій, хтось — відібрати гроші в олігархів, хоча сам голосував за олігархів з Партії регіонів всі останні 10 років. Хтось виступає за соціалізм, хтось — за капіталізм. Одні стверджують, що Янукович легітимний, інші не хочуть його повернути. Найважче питання — федералізація. Це слово не всі навіть здатні правильно вимовити, а вже значень у нього тисячі. Шляхом опитування десятків активістів удалося встановити, що головний сенс федералізації полягає в тому, щоб не залежати від Києва, вільно говорити по-російськи і не годувати бандерівців. Що й казати, бажання великі, особливо якщо врахувати, що як мінімум два з них за фактом уже давно реалізовано.
Яку державу можуть створити всі ці люди, якщо раптом відвоюють собі шматок території і створять свою «Донецьку республіку»? Про це можуть багато розповісти жителі міста Слов-’янська Донецької області, яке уже тиждень повністю контролюють сепаратисти під проводом схибленого ветерана-афганця. Мародерство, зачинені магазини, циганські погроми, залякування місцевих журналістів, захоплення заручників. Некеровані банди вештаються містом, де немає ні міліції, ні влади.
Прикладів і поза Слов’янськом аж надто. У Донецьку на синагогу наклеїли листівки з закликом до євреїв платити по 50 доларів за право проживання на території ДНР. У Горлівці, де бандити розгромили РВВС, тепер анархія — невідомі злочинці ходять і грабують будинки відомих підприємців. Недавно власницю одного з кафе катували, щоб роздобути заощадження.
У Торезі спалили редакцію місцевої газети «Про місто», яка мала свій незалежний погляд на події, що відбуваються. Звістку про це прихильники ДНР, до речі, зустріли радісними оплесками, що гранично дохідливо характеризує їхній світогляд.
Після проголошення Донецької республіки на вулицях міст Донецької області з’явилася небачена раніше кількість відверто кримінального елементу, людей з тюремними наколками і характерними звичками — відчули вседозволеність. Кримінал ніби виліз з усіх щілин. Міліції практично немає, можна творити що завгодно, закони не працюють, влада не контролює великих міст.
Що можуть створити й побудувати люди, які спалюють редакції газет і беруть у заручники жінок? Яку державу створять погромники та грабіжники? Хіба що якесь напівфашистське Сомалі, де в занепад дуже швидко прийдуть рештки ще живої промисловості, і зубожілі люди знову стануть збирати вугілля на териконах і добувати арматуру з розбитих бетонних плит.
Цілком очевидно, що інвестувати цю «донецьку народну чечню» жоден нормальний інвестор не буде. Інвестиційна привабливість цієї території, де вже немає ні законів, ні понять, стрімко зникає прямо на наших очах. Шкода тільки, що радянські звикли мислити позаекономічно, і просто не знають, що таке інвестиції й для чого вони потрібні. Чи зрозуміють коли-небудь? Хіба що після того, як знову повернуться в 90-і і почнуть запарювати на сніданок комбікорм. Байками про радянському велич ситий не будеш.
Денис КАЗАНСЬКИЙ, «Дурдом»
korrdon.info
