Теплого сонячного дня цього тижня несподівано нас із народним депутатом Леонідом Даценком «накрили» спогади про нещодавню поїздку на Східний фронт, бо ми знову зустріли тих дивовижних «безсмертних» черкащан, із якими познайомились під час свого «екстрім-туру» місяць тому. Хлопці з 51-ої окремої механізованої бригади, з якими ми ночували під танками під рев «Градів» та артилерії, повернулись до Черкас у коротеньку відпустку. Їхня частина потрапила в оточення під Іловайськом, з боями проривалась до основних сил АТО і на сьогодні практично перестала існувати. Ані техніки, ані більшості бійців. Однак недаремно бувалі фронтовики казали нам тоді, що наших черкаських козаків навіть кулі бояться. Мабуть, вони справді мають в очах щось таке боже-вільне – всі, на щастя, вижили. Кілька поранених, хтось побував у полоні в росіян, але всіх дочекались дружини й матері. Окрім одного, який зник безвісти.
Приїхавши до Черкас, хлопці вирішили покласти квіти до Пагорба Слави, до меморіалів Героям Другої світової війни в рідних селах Свидівку, Тубільцях і Первомайському Черкаського району та до могил загиблих побратимів: танкіста капітана Андрія Плохого та бійця «Донбасу», колишнього міліціонера Володимира Ложешнікова, що поховані в Черкаському районі. «Героям-визволителям – від сучасних захисників Вітчизни» – написали сьогоднішні солдати на вінках.
«Ми живі, і слава Богу!» – віддавши честь загиблим прадідам, сказав той самий прапорщик Микола, з яким ночували під обстрілом поблизу Донецька. Це з ним була курйозна історія з формою, бо вона через богатирську статуру Миколи постійно рвалась. Ми тоді з активісткою Черкаського громадського блокпосту Оксаною Циганок, підприємницею Ларисою, головою Черкаської облради Валентиною Коваленко, народним депутатом Леонідом Даценком і смілянським Правим сектором привезли їм кілька комплектів форми, один із яких дивом підійшов прапорщикові. У цій формі він і прийшов з війни. Все решта – речі, зброя – залишилось у боях або було конфісковане, коли хлопців брали в полон.
«Тепер доведеться все заново збирати, бо навіть рюкзаків немає», – вже по-хазяйськи розраховував «забезпечення» свого взводу Микола в перервах між покладанням квітів, обіймами із заплаканими родичами й коротеньким чаюванням у сільських радах.
До речі, за справжню українську організованість хлопці кілька разів за день подякували йому, бо вижили і протримались в оточенні якраз завдяки його господарності.
Микола побував і в полоні в російських десантників. Каже, там було більш-менш – не знущались.
А от його бойовий побратим Ярослав, той, що врятував донецьку дівчинку з-під обстрілу «Градом», свій полон згадував з жахом.
«Я потрапив у полон із пораненими, яких везли в госпіталь. У нашій колоні кожен «Урал» був із білим прапором з червоним хрестом, однак росіяни, а це були саме регулярні російські танкові частини, солдати-строковики, розстріляли нас із гармат. А потім тих, що були ще живі, під конвоєм тримали три дні в полі. Із ліків дали лише дві пляшечки перекису водню та два бинти, і ще дві пластикові пляшки води. Із шістдесяти вижило, може, п’ятнадцять. Вмирали від простої втрати крові. Я питав у тих молодих окупантів: як же так?! Ми ж їхніх полонених і лікували, і годували з ложечки. А вони нас виморювали без їжі й ліків. Поранених не давали забирати, мертвих не давали ховати. Деякі командири підрозділів самі потайки ховали хлопців, ставили мітки на могилах, щоб, коли все це страховіття закінчиться, можна було перепоховати. Немає в росіян нічого людського, бо й німці в Другу світову якісь правила війни поважали. У цих – жодних правил, жодних домовленостей вони не дотримуються, тому для кого це перемир’я – ми не розуміємо», – розповів Ярослав.
Утім, ДНРівці, ЛНРівці й чеченські найманці – ще гірші. Вони в полон узагалі нікого не беруть — розстрілюють.
«Нас у полі затисли з трьох боків танки і БеТеРи росіян, а зі спини – деенерівці. Важку нашу техніку спалили, всі набої з гранатометів ми вистріляли. Правда, взяли в полон чотирьох росіян. Думали, обміняєм їх на наш вихід із оточення. Але облога сказала, що розстріляють нас разом із своїми, якщо не здамось. А що ми могли зробити з автоматами проти танків?» – згадав пережите ще один черкащанин — Володимир.
І це лише кілька маленьких картинок, які ілюстрували страшну правду про Іловайський котел. Леонід Даценко поділився з бійцями своїми думками з приводу того, чому так сталось. Він вважає, що все це сталося або через кричущу некомпетентність, або через зраду деяких командирів.
«Бригада мала виходити з оточення нібито через коридор, якого насправді не було. Колона йшла просто на підготовлені позиції російських військ, навіть розвідку вперед вислано не було. Фактично, із хлопців зробили мішень для розстрілу. Зрозуміло, що росіяни скористались можливістю і знищили всю техніку й дев’яносто відсотків наших солдатів. За це мав би не один вищий офіцер відповідати. Натомість хлопцям, які вирвалися з того пекла, ступорять довідки учасників АТО, не виплачують допомоги. Ще більше, заявляють, що будуть розслідувати, де і за яких обставин вони дістали поранення! Я хочу запитати у військовиків і влади: „Що це таке?! І запитаю!” – обурився нардеп.
Хлопці мовчки закивали головами.
«Напевне, нам, коли закінчиться війна, доведеться ще від «внутрішніх» сепаратистів зачищати Україну. Знаю хороший спосіб: заходиш у кабінет до такого, кидаєш йому в кишеню гранату без чеки, і в нього буде тридцять секунд, щоб зняти гроші зі своїх рахунків і втекти за кордон!» – вголос подумав Сашко із Звенигородки.
Це, до речі, той самий Сашко з екіпажу «бойового» трофейного «Москвича», за якого керівники ДНР та ЛНР давали п’ятдесят тисяч доларів — добряче сала за шкуру він їм залив. Зараз боєць лікується в Черкаській обласній лікарні. А от «Москвич» із оточення не вийшов, залишився назавжди на висотці під Старобешевим. Хлопцям самим довелося його розстріляти, щоб не залишати ворогам.
«Ми з двох «Мух» по ньому пальнули, не пошкодували боєприпасів, але жодна не вцілила! Він був дійсно якийсь заворожений. Розстріляли впритул з великокаліберного кулемета», – з жалем розказали хлопці.
Кажуть, якби могли, віддали б україн-ським партизанам, та з ними в регулярних частинах зв’язку практично немає.
«Що, справді, є партизани на Донеччині?» – не повірили ми.
«Є! І дуже ефективно діють. Не було такої ночі, щоб вони якийсь російський підрозділ не знищили. Їх там дуже бояться. Але місцеве населення все одно в переважній більшості – проросійське. Ми рятуємо їх, з-під снарядів витягуємо, виводимо в безпечне місце, і перше, що вони нам кажуть, що їх українці обстрілюють!» – знову нагадали бійці дражливу тему національної ідентичності на Донбасі.
Про свій героїзм, про те, як виносили з поля бою поранених, воїни згадували дуже неохоче. А їхні жінки й рідні слухали зі сльозами.
«Як ви їх відпустили на війну? Як ви тримаєтесь?» – запитала в дружини прапорщика Миколи Вікторії.
«А він мене питав? Просто поставив перед фактом: завтра, каже, йду на війну. Та й хіба їх зупиниш, усіх тих, хто пішов добровольцем? А найважче – чекати. Коли сказав, що дзвонитиме вранці й увечері, то дожити від ранку до вечора, а тоді від вечора до ранку, – найважче. Подзвонить, почуєш його голос, скаже, що живий і в нього все нормально, – то вже нічого й не треба. Всі проблеми й матеріальні блага відходять на другий план. Я втягнулась, бо це не перша наша війна. Але звикнуть до такого неможливо», – розповіла Вікторія.
Чоловіки дякують своїм дружинам за підтримку, але вже готуються повертатись на війну:
«Треба відвоювать Україну. Правда, не знаємо, де тепер будемо воювати, як будем, але знаєм одне – справу мусимо довести до кінця. Виженем агресора й повернемось додому».
І твердо додають:
«Ми будем жити! Ми – переможемо!»
Тетяна Воронцова
